Ніхто не зник безвісти

 

У кожного народу є своя історія, і ми зобов’язані її поважати і пам’ятати. Незалежно від того, щаслива вона чи ні. Також треба пам’ятати і шанувати тих, завдяки кому ми зараз живемо вільними.

         …Я дуже мало знаю про свого прадіда, на жаль. Лише те, що мені розповідала бабуся, його донька, хоч і ті спогади розмиті: останній раз вона бачила його у день початку Великої Вітчизняної війни – двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Ця дата закарбувалася кривавим знаменням у серці не одного – у кожну родину України завітала ця біда.

         Так, я дуже мало знаю про свого прадіда. Лише те, що він герой.

         Дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дванадцятого року у селі Кут Дніпропетровської області у дружній родині моїх пра-пра-дідуся і бабусі народився хлопчик. Назвали Омеляном. У нього, в принципі, були усі шанси стати щасливим, коли виросте.

         Усе зруйнувала війна.

         …Той день Серафіма Євтухівна, моя прабабуся, ще довгі роки згадуватиме з болем у серці і щемом на душі – фронт забрав у неї не лише чоловіка, а й батька двох маленьких дітей. Ще довго нарікатиме на долю – чому не спинила, не вберегла… А надто Серафіма ненавидітиме війну.

         …Омелян Мартинович був професійним військовим, тому триклята Велика Вітчизняна не захопила його зненацька – за плечима він вже мав звання старшого лейтенанту. Не вагаючись, він з першого ж дня пішов захищати свою Батьківщину.

         …Проводи чоловіка на фронт булидовгими і болісними для Серафіми Євтухівни. Ніби щось таке рідне і зігріваюче холодними осінніми вечорами разом вирвали із серця. Ледь тримаючись на ногах, вона прохала свого Омеляна берегти себе. А той, мовчазно закутуючи жінку у стару, поїдену міллю вовняну хустку, все не випускав її з обійм…

         І хоча, крім цього, прабабуся не взнала більше нічого – прийшла якась памятка про те, що «Злобинець Омелян Мартинович пропав безвісти», він все одно переміг для неї. Він переміг разом із такими ж, як він, загиблими за Батьківщину солдатами.

         …Ні! Ні! Ні! Ніхто не зник безвісти…

         Вони назавжди у наших серцях!

         Так, у кожного народу своя історія. Нехай пісня казатиме: «нас не нужножалеть, ведь и мыникого не жалели», ми все одно мусимо пишатися своїм минулим і розуміти головне.  Була війна, так, були кровопролиття,  були довгі роки понівеченості і морального гніту народу. І те, чим для нас жертвували Вони, називайте, як хочете.

         Я називаю це подвигом.