Мій дідусь розвідник

 

Чи не замислювалися ви над тим, що поєднує людей у таку спільноту, як нація? Або завдяки чому існує зв'язок між поколінням у родинах? Певна річ, джерелом такого об’єднання є мова, традиції, культура і напрямок руху. А ще – визначні та пам’ятні  дати.

         В моїй родині з давніх-давен існує традиція надзвичайно шанобливого ставлення до святих травневих днів, пов’язаних з Великою Перемогою. Пам’ятаю, як мене, ще зовсім маленьку дівчинку, мама й тато святково вбирали та вели з букетом квітів у руках до Пам’ятника Слави, до Вічного Вогню, щоб вшанувати тих, хто ціною свого життя здобув перемогу у святій війні за Батьківщину, за мирне життя прийдешніх поколінь.

         Інколи таких букетів було два : один – до Вічного Вогню, а другий – кому-небудь з ветеранів, що наділи у цей день ордени та медалі і прийшли до монументу Слави, щоб віддати шану загиблим товаришам. .. Я завжди прискіпливо вдивлялася в обличчя ветеранів, намагаючись знайти того, хто був хоча б віддалік схожим на моїх власних прадідів, які обоє не повернулися з війни і чиї старі фотографії зберігаються в нашій родині.

         Про мого прадіда з боку батька я знала, що він загинув у перші місяці війни і що був похований у братській могилі десь в районі Запоріжжя.

         А ось про дідуся з маминої родини будо відомо тільки те, що він пропав безвісти, про що дізналася його дружина в кінці війни, так як село було під окупацією німців.

         Кілька років тому назад до чергового ювілею Перемоги, завдяки Інтернету, з’явилася можливість зробити запити про долю учасників Великої Вітчизняної війни. І моя родина скористалась такою нагодою. Ми відправили детальні відомості про мого прадіда, Лютого Оврама Оверковича. З нетерпінням та трепетом чекали на результат пошуків… І ось нарешті – відповідь! І яка!

         Виявляється, що мій прадід, скромний сільський бухгалтер у  мирному житті, був розвідником, неодноразово ходив у тил ворога, отримав нагороди та відзнаки, але в 1944 році пішов у розвідку за лінію фронта і не повернувся…

         Важко передати, які почуття обуяли всю нашу родину! З одного боку, це надзвичайна гордість за нашого прадіда, який протягом кількох років служив розвідником, а туди абикого не беруть! Треба було спочатку довести свою мужність, вірність Батьківщині, розум, витримку, вміння швидко реагувати та приймати рішення!

         З другого боку, в мене стискається серце, коли я думаю, як це моторошно – відправлятися самому на територію ворога без ніякої надії на підтримку та допомогу своїх товаришів… Як загинув мій дідусь, ніхто не знає, тому й прийшла похоронка із вбивчим словом «безвісти». Але я вірю, що це була героїчна смерть, загибель з надією на близьку перемогу над фашистами та мирне майбутнє своєї родини…

         Думаючи про тяжкі випробування, які пройшла кожна сім’я України під час   Другої Світової війни, якось по-іншому починаєш сприймати наші щоденні турботи: все здається дрібним на нікчемним перед великим подвигом наших дідів, що з честю виконали свій обовязок перед країною та власною родиною.

         Нам не соромно за наших дідів. Але чи не соромно було б їм за нас, аби вони могли з Небес дивитися на своїх нащадків?

         Тому давайте частіше озиратися на героїчне минуле наших родин, народів, країн і рівнятися на величний подвиг простого солдата, який подарував нам мирне життя.

                                                              Васильєва Ганна. 9 клас НВК №57