Лист дідуся - сімейна реліквія

 

Двадцять друге червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Почалася страшна війна. Німці здійснили атаку на Україну. Наступного дня, як написано у щоденнику моєї прабабусі, «військові зібрали всіх чоловіків, навіть тих, кому було вісімнадцять років, і видали їм зброю. І вже на ранок готувалися відправлятися на фронт. На зорі жінки проводжали своїх чоловіків. Але їх так швидко забрали, що я навіть не встигла як слід попрощатися з Іваном. Через кілька днів прийшов лист від мого чоловіка.

«Моя дорога і кохана Валентино, зі мною все добре. Зараз ми зробили зупинку, а ввечері я піду до німців на розвідку ще з деякими чоловіками. Валентино, вибач, будь ласка, за те, що я так швидко пішов і не встиг з тобою попрощатися. І ще за те, що я тебе залишив в такому стані. Я хотів тобі сказати: якщо я вже не повернуся – бережи нашу дитину.

                                                                  Твій коханий Іван».

Коли вона прочитала листа - заплакала і сказала Іванові: «Я тобі обіцяю, що я збережу нашу дитину».

Минуло вже вісім місяців, а від Івана не було ніяких новин. Потім до неї прийшли і віддали в руки лист. Жінка відразу зраділа, тому що думала, що це лист від її чоловіка. Але в цьому листі було написано: «Шульга Валентино, ваш чоловік був убитий в тилу ворога. Шульга Іван був дуже хорошою, безстрашною і хороброю людиною. Іван встиг звільнити полонених, яких захопили німці, але, на жаль, він не встиг піти з ними».

Коли моя прабабуся це прочитала, у неї мало не почалися пологи. Вона згадала слова Івана і заспокоїлася. Валентина ще після того листа дуже багато плакала… У неї ще було багато снів, в яких він приходив і говорив їй: «Я так тебе кохаю!». «Я за тебе молюся», - відповідала вона йому. «Я стою поруч», - а він на небесах.

Минув місяць, і в неї народилася донька. Валентина назвала її Любов на  честь свого палкого кохання до чоловіка. Коли та підросла, жінка віддала їй деякі листи, які залишилися після початку війни. Моя бабуся передала ці листи нам, і ми їх зберігаємо як пам'ять про наших рідних.

Шульга Любов Іванівна була моєю бабусею. Вона померла у дві тисячі сьомому році, до самої смерті зберігала доброту, щирість і чесність.

Сьогодні слово «війна» - всього лише одне слово, але від нього до цих пір кров холоне у жилах. Скільки було жертв, сліз, переживань… Але все одно ми не віддали нашу Україну ворогам! Далеко не всі повернулися додому. Багатьом солдатам не судилося знову ступити на рідну землю.

Я пишаюся своїми родичами і також вважаю, що ви теж повинні пишатися своїми дідусям та прадідами. Тому що вони значно хоробріші, аніж сьогоднішні чоловіки.

Спицька Вікторія. 7  клас, НВК №57